о книгах

1) ( заключна частина) tailpiece; ( у старовинних книгах) colophon; ( твору) ending

2) полігр. tailpiece

3) див. кінцівки

1) гря́зный; заса́ленный, са́льный, зама́сленный, обма́сленный; ( со следами рук) захва́танный, замусо́ленный, измусо́ленный, обмусо́ленный; (об одежде, книгах) зата́сканный; залоснённый

2) зата́сканный, по́шлый, пло́ский, изби́тый; затрёпанный; зае́зженный; заи́гранный

1) гря́зный; заса́ленный, са́льный, зама́сленный, обма́сленный; ( со следами рук) захва́танный, замусо́ленный, измусо́ленный, обмусо́ленный; (об одежде, книгах) зата́сканный; залоснённый

2) зата́сканный, по́шлый, пло́ский, изби́тый; затрёпанный; зае́зженный; заи́гранный

1) ку́ча; (о некоторых предметах, о книгах) ки́па; (о предметах, сваленных в беспорядке) во́рох, сва́лка, ( больше) гру́да, гора́; (о предметах, наложенных ровно один на другой) стопа́; ( о деревьях) ку́па

2) (в значении количественного слова: много) куча; ( больше) гора́; во́рох

3) ( о людях) толпа́; ( меньше и часть) гру́ппа, ку́ча

4) ( о рельефе) диал. ко́чка

1) ( о книгах) непереплетённый, без переплёта

2) (о камнях, жемчуге) неоправленный, необделанный

1) при́быль, дохо́д

2) (поступление сумм, товаров, записываемое в бухгалтерских книгах) спец. прихо́д

1) при́быль, дохо́д

2) (поступление сумм, товаров, записываемое в бухгалтерских книгах) спец. прихо́д

см. розміщати

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

ОБРЯДИ релігійні - складова частина релігійного культу, символічні індивідуальні чи колективні дії суб'єктів культової діяльності, спрямовані на встановлення взаємовідносин між віруючими і надприродними силами, спосіб реалізації цих відносин, один із засобів задоволення релігійних потреб чи оживлення релігійних поглядів, почуттів та настроїв віруючих. Здійснення О.р. у кожному релігійному напрямі регламентується відповідним віровченням та традицією. Кількість, спосіб і місце виконання, зміст більшості О.р. фіксуються у богослужбових книгах. Ці обряди не є історично сталими і можуть змінюватися з розвитком віровчення, конфесій, етнічних чинників та ін.

ТРОПИ ( від грецьк. τροπος - зворот) - 1) Слова і звороти, вжиті в переносному значенні. 2) В історії філософії - назва аргументів, на основі яких представники античного скептицизму критикували тогочасні філософські системи, обґрунтовуючи неможливість об'єктивного пізнання світу людиною. Найбільше (10) Т. подав Кноський у "Восьми книгах про пірронізм" (бл. 200 р.). За допомогою Т. скептики намагалися довести необ'єктивність пізнання, оскільки воно, на їхню думку, залежить від життєвих обставин людини, яка пізнає світ, від стану її органів чуття, від впливу на людину традицій і звичок, а також від стану самих об'єктів пізнання й від ставлення того, хто сприймає, до сприйманого. Тому, спираючись на Т., скептики закликали утримуватися від категоричних суджень про світ. Незважаючи на хибність Т. скептиків, вони відіграли на певному етапі позитивну роль у боротьбі проти різних форм догматизму, особливо релігійного, проти сліпого схиляння перед авторитетами, обстоюючи свободу думки й закликаючи не сприймати нічого на віру.